Побачити Бога… Як би нам хотілося зустрітися із Тим, до кого ми звертаємо стільки молитов! Як би нам хотілося побачити Бога серед теперішніх випробувань і страждань нашого народу. Як спрагло ми шукаємо Його обличчя, Його відповідей на складні запитання нашої віри і нашого життя. Мабуть, неодноразово ми роздумували над тим, наскільки щасливими були апостоли, які могли разом із Ісусом проводити час, споживати їжу, слухати Його повчання і проповіді, спостерігати Його вчинки і чуда, доторкатися до Нього і почувати себе у безпеці та спокої поруч із Ним. Мабуть, неодноразово нами заволодівало таке ж бажання, як у старозавітніх праведників Мойсея та Іллі, – бажання побачити Бога віч-на-віч, лицем до лиця.
Проте, у передостанній главі, тобто наприкінці Євангелія від Йоана Ісус звертається до своїх учнів дуже чітко: «Щасливі ті, які, не бачивши, увірували!» (Йо. 20, 29). І це неспроста. Адже ми занадто звикли дивитися лише очима. Тож і забуваємо, що найголовнішого очима не побачиш, бо добром милуються і захоплюються серцем.
Дивитися не тільки очима
Якщо подивитися на жебрака при дорозі лише очима, то ми зможемо спостерегти погано одягнену, часто забруднену людину, яку слід уникати, боячись, що вона може вас інфікувати чи зачепити. Але якщо ви подивитеся на неї серцем, то побачите насамперед перед собою людину, яка потребує вас, вашої допомоги, людину, яка просить дрібну монету, щоб мати можливість вижити.
Якщо ви чуєте вухами про дитину, яку б’ють, ображають, цькують у школі чи недолюблюють у сім’ї, ви будете схильні сказати: «Нехай про неї подбають соціальні служби». Але якщо ви послухаєте її історію серцем, ви не зможете не полюбити і не прийняти її, тому що саме сьогодні вона потребує вас.
Якщо ви підете у лікарню відвідати друга, і раптом відчуєте, що пораненому воїнові на сусідньому ліжку самотньо і він почувається покинутим напризволяще, ви не будете відмовлятися від піклування про нього, тому що про нього вже піклуються медсестри. Якщо ви дозволите його самотності торкнутися струн вашого серця, ви візьмете його за руку, щоб додати йому мужності і полегшити його страждання.
Якщо людина зробила нам щось погане, ми будемо схильні до ненависті, до помсти, до образи через нашу людську природу. Але якщо ми побачимо в цій людині людину, настільки ж схильну помилятися, як і ми самі, прощення буде єдиним шляхом, яким ми захочемо піти.
Бачити ближнього – бачити Бога
Багато хто сьогодні нам скаже, що не обов’язково вірити в Бога, щоб дивитися на ближнього серцем. Безумовно, світ став би кращим, якби ми навчилися допомагати тим, хто потребує, приймати тих, з ким погано поводяться, піклуватися про покинутих, відвідувати самотніх, прощати тих, хто вчинив кривду… Бо якщо ми даруємо любов іншим, то й самі її отримаємо. Бо саме таким чином ми перериваємо ланцюг зла, ненависті і гріха, перемагаючи зло добром за заповітом апостола Павла. Бо тільки так ми наближаємо перемогу не тільки у війні, але й над війною.
Ми часто нарікаємо на те, що не бачимо Господа у своєму щоденному житті. Нерідко поспішно робимо висновки, що Він нас покинув. Вважаємо Його присутність ефемерною, і не усвідомлюємо, що Ісус завжди посеред нас.
Водночас ми часто відвертаємо свій погляд від страждань людей, які є поруч із нами. Відмовляємося бачити людське обличчя того, хто не такий, не відповідний нашим очікуванням, не комфортний у нашому колі спілкування. Закриваємо свої фізичні очі та очі серця від того єдиного, якого Бог послав у цей момент за допомогою саме до нас. Послав, бо безмежно вірить у нашу доброту і довіряє нашим здібностям. Бо любить нас, наших ближніх, нас усіх…
Бачити серцем чистим
Для нас християн віра не може залишатися лише на папері, не може залишатися і простим набором понять, які потрібно запам’ятати. Віра повинна змінювати наше життя, перевертати перспективу, з якої ми бачимо реальність. Саме про це говорить сьогоднішнє Євангеліє. Один з найбільш бентежних і тривожних уривків у Святому Письмі, з яким ми стикаємося під час приготування до великопосної мандрівки. Господь у цій притчі є чітким і ясним, його неможливо двозначно трактувати. Нас розділятимуть за любов’ю, якою ми обдарували або ж не обдарували ближніх. Якщо ми зуміємо побачити Ісуса в обличчі бідних, ув’язнених, хворих, поранених, і будемо робити все для того, щоби підтримати їх, підбадьорити, каже він нам, тоді він впізнає нас серед своїх. У кожній людині, навіть у неприємній і жорстокій, ми покликані розпізнати іскру Божої присутності. У такому разі молитва і Літургія допомагають нам розпізнати Христа в бідних, а наша побожність стає шляхом до посилення нашого внутрішнього погляду. Тож кінцевою метою нашого посту є глибоке навернення нашого серця.
Бо «блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать» (Мт. 5, 
.
Фото: Костянтин і Влада Ліберови
